КУ "Гуляйпільський краєзнавчий музей", Запорізька область
Коли читаєш історії наших колег і розумієш, що інколи люди сподіваються лише на МКЦ, стискаєш зуби і подвоюєш зусилля: бо переміщені, евакуйовані працівники музеїв, або ті, хто залишився у прифронтових містах чи на окупованій території часто не мають грошей на життя, не отримують зарплату чи будь-яку іншу допомогу.
"Співробітники КУ "Гуляйпільський краєзнавчий музей" висловлюють найщирішу подяку нашим рятівникам — Музейний кризовий центр, та особисто кожній і кожному, хто причетний до цієї благородної справи.
Починаючи з березня, коли біда прийшла у домівку кожного музейного працівника із легендарного міста Гуляйполя, дякуючи Музейному кризовому центру, ми отримували допомогу, яка дозволяла задовольняти найнеобхідніші потреби у харчуванні та проживанні у чужих містах. Ця допомога вселяє надію і віру, що ми не одні, та впевненість, що з такими щирими людьми наша країна обов'язково здобуде довгоочікувану ПЕРЕМОГУ.
У Гуляйполі повномасштабна війна розпочалася на початку березня: місто почали обстрілювати з усіх видів зброї, зникли комунікації, ледве пробивався зв'язок. Обов'язок музейних працівників - рятувати не лише своє життя, а й експонати — свідки нашої багатостраждальної історії. Тому від початку війни ми доклали зусиль, щоб зберегти наші надбання в безпечних місцях. Не зважаючи на воєнні дії, ми пакували та переміщували наші історичні цінності та надіялися, що цей жах зовсім скоро скінчиться.
У деяких працівників домівки постраждали в перші дні війни, і їм разом із сім'ями довелося жити у музеї. Але обстріли не вщухали, клята війна лише набирала обертів. у цей час мер міста та його команда докладали неймовірних зусиль, щоб терміново евакуювати людей. Вранці та ввечері евакуаційні автобуси безупинно везли гуляйпільців з рідної землі. Як це не боляче, але довелося і нам залишити рідне місто. Зараз майже у кожного працівника музею знищені або пошкоджені будинки та квартири. Наш музей, окраса міста, - поранений: пошкоджені вікна, дах. Але не залишений у біді, музейні рани лікують комунальники та сторож, який не просто навідується до музею, а ще й намагається тримати в чистоті клумби.
Людський героїзм не має меж, саме тому, ми всі віримо, що наше вщент розбите місто, як птах Фенікс, воскресне з попелу, розквітне, і прикрашатиме його, як завжди - наш музей. Цю віру та надію підтримує в нас Музейний кризовий центр, допомога якого зараз надважлива для кожного з нас".
PS. Історії наших колег-музейників ми публікуємо з їхнього дозволу, і лише тоді, коли вони вважають, що немає загрози їхньому життю і життю їхніх близьких.