«Словенія  — це  terra incognita для українців; і навпаки  —  словенці почали дізнаватися щось конкретне про Україну та українців тільки з початком повномасштабного вторгнення. Хоча етимологія назви і походить від «словени», тобто прасловʼянської форми «словʼяни», для пересічного українця тяжко ідентифікувати точний культурний регіон, до якого належить ця держава. Це тому, що ми мало знаємо про себе навзаєм. Проте цього не можна сказати про Росію, яка була  до лютого 2022-го присутня у словенській культурі багато і міцно. Українським культурним, науковим діячам та уряду однозначно потрібно звернути увагу на цю країну. І тут йдеться про рівну співпрацю, у результаті якої, народи зможуть пізнати себе не у контексті панславізму чи післявоєнного обʼєднання словʼян, а у спільному будуванні європейського майбутнього з відповідними демократичними цінностями. В іншому випадку, не варто дивуватися, коли це місце  знову займе Росія і словенці будуть нас пізнавати через кремлівські наративи.

Словенія має інший досвід комунізму та інший погляд на розпад  Югославії, ніж ми очікуємо та собі уявляємо. І це дуже добре ілюструють експозиції локальних музеїв. Певний дисонанс у тобі викликає момент, коли знаходишся у сучасному музеї (тут йдеться про чудові експертні рішення Міського музею Любляни (Mestni muzej Ljubljana) та Музей Національного Визволення у Маріборі (MNOM - Muzej narodne osvoboditve Maribor), у експозиції з чудовими освітніми рішеннями, новою технікою, а потім бачиш частину з «приміряй на себе піонерську хустинку». Для того, щоб визначити чи тут має йтися про кенселінг  чи про діалог, у ході якого ми можемо пояснити, чому для нас червоні піонерські хустинки  — це важка, оскаржувана спадщина, ми маємо дізнатися більше про історію Югославії і те, яким  чином історія впливає на цю державу зараз. Це все про відкриту, чесну  і довготривалу (!) розмову. Не монолог, а діалог».

- Ліана Бліхарська, наукова співробітниця Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору»

«Це був мій перший досвід музейної резиденції, завдяки якому  я зрозуміла їхню важливість. Поїздку можна описати одним словом «запитання».

Дуже багато запитань. Про музеї, роботу, Україну, війну. На жаль, до 24 лютого світ знав досить мало про Україну та жив в російському контексті, тому тепер ми маємо наслідки. Дуже багато запитань. Про роботу, проєкти, музеї, культуру закордонних колег. На жаль, до 24 лютого я знала дуже мало про світ, тому тепер і я маю наслідки.

Ці питання породжують діалог. Діалог про комуністичне минуле з різними призмами сприйняття, про страшне теперішнє з різним його розумінням, про проєкти з різними швидкостями і бюрократичними моментами. Але попри все ці розмови ведуть до нових можливостей, розуміння, проєктів та усвідомлення».

- Надія Василишина, координаторка  усноісторичного напряму в музеї «Територія Терору» .

«Резиденції в Словенії – це дуже важливий, дуже класний, дуже потрібний проєкт, і я надіюся, що він буде розвиватися і якомога більше музейників зможуть познайомитися зі словенським мистецтвом, їхніми музеями, галереями тощо.



Ми познайомилися з чудовими людьми, які є професіоналами своєї справи. Ця резиденція дуже потрібною, адже появляються нові зв'язки та можливості культурного обміну та збагачення наших культур. Адже спільні коріння народів дають можливість краще пізнавати культури країн та вирішувати складні проблеми сьогодення. Для нас, як музейних працівників у країні в якій триває війна, дуже важливо мати надійних партнерів та розширювати географію професійних знайомств. Вважаємо, що такі резиденції потрібно розширювати і продовжувати адже саме горизонтальні контакти у кризові моменти вирішують велику частину проблем».

- Михайло Закопець, директор Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького